Полтавщина у роки ВВВ

22 червня 1941 року нацистська Німеччина несподівано напала на СРСР. Почалася небувала в історії війна двох тоталітарних режимів. Віра Сталіна в непорушність радянсько-німецького договору 1939 року і таємного протоколу до нього призвела до того, що керівництво Радянського Союзу було захоплене зненацька. До того ж, Генеральний штаб Червоної армії, керівником якого був Г.Жуков, припустився стратегічної помилки, розташувавши основні військові сили і бази по їх забезпеченню вздовж західного кордону СРСР.

Наступ на Україну вела група армій "Південь", якою командував фельдмаршал К. фон Рунштедт. Складалася вона з двох угрупувань. Головні сили в складі 6 та 17 німецьких армій і 1 танкової групи завдали удару з південної Польщі в Київському напрямку. На південь України і Крим вели наступ 11 німецька, дві румунських армії і угорський корпус.

Ворожим військам на Україні протистояли Південно-Західний і Південний фронти, Чорноморський флот і Дунайська військова флотилія.

Співвідношення сил Південно-Західного фронту, який прийняв на себе основний удар на Україні, і німецького угрупування було на користь Червоної армії. Радянські війська мали 58 дивізій проти 36,5 німецьких, особовий склад відповідно нараховував 867,7 тисяч і 730 тисяч чоловік. Гармат і мінометів Червона армія мала 13634, німці — 9700, танків відповідно — 4200 (з них 760 новітніх) і 750 (в тому числі 210 середніх і 540 легких), літаків — 2256 і 800.

Для управління розташованими в Україні радянськими військами 10 липня 1941 року було створене Головнокомандування Південно-Західного напрямку, яке очолив маршал С. Будьонний. До 16 вересня 1941 року його штаб знаходився в Горбанівському будинку відпочинку під Полтавою і охоронявся армійським батальйоном, який складався в основному з осетинів, двома танками і зенітками.

Декілька разів у штабі Головнокомандуючого, як член військової ради напрямку, побував і М. Хрущов. У своїх мемуа-(22)pax він описав огидну сцену, свідком якої був, коли маршал Радянського Союзу побив вартового лише за те, що той сумлінно виконував свій армійський обов'язок, діяв згідно статуту і не проявив очікуваної запопадливості перед С.Будьонним.

Для організації оборони країни керівництво СРСР почало терміново вживати мобілізаційних заходів, головними з яких були посилення партійного керівництва всіма ланками військового та цивільного життя і зміцнення репресивного апарату. 16 липня в усіх підрозділах армії і флоту було введено інститут військових комісарів, а на великих і середніх підприємствах — інститут парторгів ЦК ВКП(б), ЦК компартій союзних республік, крайкомів і обкомів партії; в радгоспах і машинно-тракторних станціях створювалися політичні відділи.

Як тільки стало відомо про напад фашистської Німеччини, відразу ж спорожніли магазини: люди кинулися запасатися, хто чим міг. Найперше скуповували продукти харчування, сіль, сірники, гас тощо.

З метою поповнення складу армійських політпрацівників за рішенням ЦК ВКП(б) протягам серпня-початку вересня 1941 року в Полтавській області було проведено дві мобілізації комуністів і комсомольців на фронт, які разом дали близько 2500 чоловік . Проте частина комуністів намагалася за будь-яку ціну залишитися в тилу і ухилялася від мобілізації. Так, 11 вересня бюро Полтавського обкому КП(б)У затвердило рішення Чорнухинського райкому партії про зняття з роботи і оголосило сувору догану другому секретареві райкому С.Ю. Гронюку, який під надуманими приводами намагався ухилитися від служби в діючій армії

Не проявляла належних патріотичних почуттів щодо захисту "соціалістичної Батьківщини" і частина пересічних полтавців. Станом на 6 серпня 1941 року в області було затримано 1834 дезертири і особи, які ухилялися від призову до війська. З них 281 були передані до військових трибуналів, а 1553 — військкоматам [

24 червня 1941 року Раднарком СРСР прийняв постанову про створення в прифронтовій смузі винищувальних батальйонів для боротьби з ворожими диверсантами і парашутистами. Вже наступного дня бюро Полтавського обкому КП(б)У зобов'язало районні партійні структури організувати при міських і районних відділах НКВС такі батальйони (23) чисельністю до 200 чоловік кожний. Їх особовий склад формувався з партійного, радянського і комсомольського активу, командирами винищувальних батальйонів призначалися начальники райвідділів НКВС, а в кожному із чотирьох взводів, крім командира, вводилася посада політичного керівника. Бійці винищувальних батальйонів перебували на казарменому становищі.

Протягом короткого часу винищувальні батальйони були створені в кожному із 44 районів Полтавщини, загальне число бійців у них становило 8657 чоловік, проте через недостатнє озброєння вони не являли собою реальної військової сили. На озброєнні батальйони мали 181 кулемет (з них 113 трофейних польських), 1206 гвинтівок російського виробництва і 2100 польських та 3360 мисливських рушниць, які влада відібрала в населення на початку війни На допомогу винищувальним батальйонам створювалися групи сприяння. На спеціально збудованих вишках вони цілодобово спостерігали за появою ворожих літаків, повідомляли військові частини і міліцію про появу або висадку ворожих парашутистів.

Одночасно партійне і радянське керівництво області, виконуючи директивні настанови з Москви, докладало максимум зусиль до створення добровільних збройних формувань — загонів народного ополчення, до яких залучалися робітники і службовці, які не були мобілізовані до лав Червоної армії. Проте у зв'язку із швидким просуванням німецьких військ загони народного ополчення вдалося створити лише у 17 районах Полтавщини. Записали до них понад 17 тисяч чоловік . У Полтаві полк і батальйон народного ополчення були створені в кінці серпня 1941 року, а вже у вересні вони взяли участь у бойових операціях поблизу села Абазівки, в Булановському лісі та на залізничних станціях на підступах до Полтави.

У Кременчуці були створені два полки народного ополчення і два винищувальних батальйони, об'єднаних згодом у дивізію чисельністю 3840 бійців. Ополченці майже не мали військового вишколу, кадрових офіцерів і, до того ж, мали на озброєнні лише близько двох тисяч гвинтівок старого зразка, 4 станкових і 28 ручних кулеметів, 4 тисячі набоїв для них, дві гармати, 300 протитанкових мін і 100 пляшок із запальною сумішшю для боротьби з танками. Озброєння винищувальних батальйонів складалося із 120 мисливських рушниць . Крім (24) військових обов'язків, ополченці і бійці винищувальних батальйонів брали участь у демонтажі та евакуації устаткування промислових підприємств та в будівництві оборонних рубежів. З наближенням фронту їх направляли до діючої армії або залишали в тилу для ведення партизанської боротьби.

З початком радянсько-німецької війни посилили роботу з військового навчання населення та підготовки резервів для армії і флоту оборонні і спортивні товариства. В місцевих організаціях Тсоавіахіму була розширена мережа військових груп і команд, які прискореними темпами вели підготовку майже по 30 військових спеціальностях. До Полтавського аероклубу було проведено додатковий набір курсантів у кількості 241 чоловіка. Всього протягом перших трьох місяців війни полтавські товариства Тсоавіахіму підготували майже 30 тисяч стрільців, 1200 саперів, 1000 кулеметників, 220 мінометників та ін.. Але у зв'язку з скороченими термінами рівень їх військової підготовки був надзвичайно низьким.

Приміщення багатьох шкіл у містах, технікумів і вузів протягом червня-липня були терміново переобладнані під госпіталі, але в них не вистачало медичного персоналу, ліків і перев'язочних матеріалів. Пораненими опікувалися здебільшого жінки-волонтери з мінімальними медичними знаннями.

Офіційні радянські повідомлення приховували від населення реальне становище на фронтах. Про просування німецьких військ на схід і взяття ними міст Радінформбюро повідомляло із запізненням на 10-12 днів, чим вводило в оману людей, які не могли розібратися в оперативній обстановці і своєчасно підготуватися до евакуації. Кращими інформаторами могли стати біженці, які заполонили залізничні станції уже через декілька тижнів від початку війни, але вони боялися говорити людям правду. Серед населення панувала атмосфера страху, підозрілості і шпигуноманії.

Не кращим було становище і в Червоній армії, професійна виучка і моральний дух вояків якої залишав бажати кращого. В ході наступальних операцій 1941 року німці в числі інших захопили секретні документи 56 стрілецької дивізії, які свідчили, що агентів НКВС (службовців "особого отдела") в дивізії було 11, таємних резидентів — 86, рядових "сексотів" — 335, разом — 432 чоловіки. Тому кожний крок і кожне слово вояків дивізії було під контролем відомства Берії . "Сексотів" боялися більше, ніж ворогів.

 (25) Уже перші дні війни показали хибність тверджень кремлівського керівництва, що війна в разі агресії проти СРСР буде вестися на ворожій території і, до того ж, малою кров'ю. Тому у зв'язку із швидким просуванням німецьких військ у глибину радянської території постала потреба термінової евакуації на схід устаткування фабрик і заводів, обладнання залізниць, колгоспів, МТС, культурних та інших народногосподарських цінностей. Крім залізниць, рух по яких був перевантажений військовими перевезеннями, на території Полтавщини були встановлені три маршрути просування на схід автомобілів з вантажами: Яготин-Опішня-Краснокутськ Харківської області, Київ-Гадяч-Лебедин і Черкаси-Зіньків-Груньський район Сумської області. На шляхах просування автотранспорту були влаштовані пункти заправки пальним. Проте ґрунтові дороги дозволяли вільне просування автотранспорту лише в суху погоду. Евакуація з Правобережної України ускладнювалася тим, що 9 липня 1941 року в результаті прицільного бомбардування німецький літак зруйнував 88-метрову ферму залізничного моста через Дніпро в Кременчуці, перервавши тим самим надійний зв'язок між правим і лівим його берегами.

 

Вже на 45 день радянсько-німецької війни війська вермахту вступили на землю Полтавського краю. У серпні 1941 року німецька авіація почала бомбити Полтаву, але масових нальотів не було. Протидіяла їм радянська зенітна артилерія, але за весь час вона не збила жодного ворожого літака, — надто високо вони літали. Найбільший наліт на Полтаву відбувся 30 серпня, коли 5 "юнкерсів" (Ю-88) піддали бомбовому удару Київський вокзал, у результаті чого загинуло 24 і було поранено 34 мирних жителі.

28 серпня 1941 року бюро Полтавського обкому КП(б)У прийняло постанову про евакуацію худоби і сільськогосподарського реманенту, згідно якої органи радянської влади на місцях мали забезпечити гурти худоби гонщиками і зооветперсоналом, а також грошима, теплим одягом і продуктами харчування на 2-3 місяці. Евакуації на схід піддягали також трактори і комбайни

У зв'язку з тим, що на початку радянсько-німецької війни з автономної республіки німців Поволжжя були депортовані до Казахстану і Сибіру всі особи німецької національності, а сама республіка ліквідована, утворений вакуум керівництво СРСР вирішило заповнити примусово вивезеними з України (26) селянами. До 10 вересня з Полтавщини планувалося переселити 80-100 колгоспів із 11 220 сім'ями колгоспників , проте в умовах швидкого просування німецьких військ на схід цей задум здійснити не вдалося.

Цивільному населенню влада видавала евакуаційні листи — право виїхати в глибину території СРСР, але виїздити ставало все важче через перевантаженість залізничного транспорту військовими перевозками. Номенклатурні працівники різного рівня свої сім'ї відправляли заздалегідь, головним чином ночами, щоб ніхто не бачив. Евакуація народногосподарських цінностей проходила в складних умовах: не вистачало людей, техніки, транспортних засобів, заважали постійні нальоти ворожої авіації. Швидке просування німецьких військ викликало паніку і розгубленість не лише серед мирного населення, але й серед керівництва області.

Кременчуцька дивізія народного ополчення, яка із заходу прикривала Крюків, не мала належного військового вишколу і сучасного озброєння, про що говорилося вище, а тому не могла протистояти переважаючим силам ворога. Дві третини її вояків полягло в околицях Крюкова та під час вуличних боїв у місті. Поранення одержали командир дивізії А.С. Платухін та начальник штабу майор А.М. Мачула. Рештки дивізії відійшли на лівий берег Дніпра. Декілька днів, протягом яких ополченці утримували Крюків, зірвали спроби німців з ходу форсувати Дніпро і дали змогу радянському командуванню підтягнути війська і зайняти оборону на протилежному березі.

Захопивши 9 серпня Крюків, німці відразу ж почали обстрілювати з гармат Кременчук, який обороняла 297 стрілецька дивізія (командир — полковник Г.А. Афанасьєв). У місті зчинилася паніка. Для допомоги в організації евакуації промислових об'єктів Кременчука Полтавський обком КП(б)У послав секретаря обкому по промисловості Коротченка і секретаря обкому по транспорту Бураковського, але свого завдання вони не виконали. Разом з місцевими керівниками (секретарем міськкому партії Котліком, головою міськвиконкому Лагном і начальником міського відділу НКВС Фоміним) проявили паніку і розгубленість. Відмовившись від демонтажу та евакуації підприємств, вони без санкції обкому КП(б)У і військового командування дали наказ на їх знищення шляхом підпалів і підривів вибухівкою, а самі втекли до Полтави. Таким чином було знищено десять підприємств міста разом із запа-(27)сами готової продукції на десятки мільйонів карбованців. У числі їх були трикотажна і кондитерська фабрики та міські млини разом із складами борошна і зерна. Голодні кременчужани з болем спостерігали, як у полум'ї пожеж гинуло народне добро.

На північ від Кременчука поблизу села Кривуші був розташований елеватор, розрахований на зберігання 128 тисяч тонн зерна. На початку радянсько-німецької війни тут знаходився стратегічний запас продовольства для Червоної армії: 39 650 тонн вівса, 14,5 тисяч тонн жита, 5,5 тисяч тонн борошна, 5 тисяч тонн цукру, 8 тисяч тонн рису і 1,3 тисячі тонн різних круп. За наказом кременчуцького партійного керівництва елеватор зірвали (напередодні в нього заклали 10 вагонів вибухівки) і підпалили, майже рік його руїни куріли, як вулкан. Перебуваючи у серпні 1942 року в Кременчуці, У. Самчук спостерігав, як обідрані жінки копирсалися в руїнах елеватора, збираючи в мішки горіле зерно . Ним же годували і радянських військовополонених у Кременчуцькому концтаборі.

Після втечі з Кременчука партійного керівництва, а разом з ними і міліції та пожежної команди, місто було віддане на поталу мародерам. Рішенням бюро Полтавського обкому партії від 17 серпня 1941 року Котлік, Лагно і Коротченко були виключені з партії, зняті з роботи і віддані до суду. Завідуючий промисловим відділом обкому Гаркуша і Бураковський одержали суворі догани по партійній лінії. Першим секретарем Кременчуцького міського комітету КП(б)У було призначено П. Колінька, а головою міськвиконкому О. Століцького

Близько місяця Кременчук зазнавав інтенсивного артилерійського обстрілу німців, які стояли на правому, високому березі Дніпра. Для частин Червоної армії, які обороняли місто, з Києва були направлені баржі з боєприпасами, хлібом та іншими продуктами харчування, але пароплав, що їх тягнув, був підбитий німецькою артилерією і став на якір посеред Дніпра. І німці, і радянські війська намагалися захопити баржі, але через постійний обстріл з обох боків Дніпра їм цього не вдавалося зробити. Тоді радянське командування виявило серед місцевих жителів вмілих плавців, які вночі непомітно підібралися до барж і перерізали буксирні канати. Звільнені баржі попливли за течією і під вогнем противника їх вдалося підтягнути до лівого берега. Вантажі дісталися радянським військам

(28) Стійкий опір захисників Києва зривав плани німецького командування на блискавичну війну і створював серйозну загрозу групі армій "Центр", які вели наступ на Москву. І хоч до столиці Радянського Союзу від Смоленська залишалося якихось 300 км, німецькі війська за наказом Гітлера припинили наступ. Найбільш боєздатні частини групи армій "Центр" (2-а танкова група і 2-а польова армія) 8 серпня 1941 року повернули на південь. Ослаблені попередніми невдалими боями війська Центрального і Брянського фронтів не змогли стримати наступ ворога і почали відступати. Розвиваючи наступ, танкові частини Гудеріана 18 серпня захопили Стародуб і спрямували удар у конотопському напрямку, загрожуючи тилам Південно-Західного фронту. 3 вересня німці захопили Кролевець, 7 вересня — Глухів і Конотоп, тобто вийшли на 200-270 км на схід від Дніпра у тил військам Південно-Західного фронту, а під вечір 10 вересня передові частини 3 танкової дивізії генерала Моделя з'єдналися з викинутим у Ромнах німецьким повітряним десантом і захопили місто. Фронт 40 радянської армії був розсічений навпіл. Захопивши за лічені дні майже всю Чернігівщину, німці тим самим перерізали найважливіші комунікації, по яких ішло постачання військ Київського угрупування зброєю, боєприпасами, пальним та всім необхідним для фронту, а в тилові госпіталі вивозилися поранені та евакуювалося цивільне населення і народногосподарські вантажі. На лінії фронту радянських військ утворився розрив, який нічим було закрити. Становище ускладнювалося тим, що між частинами 5 армії і 27 стрілецького корпусу, які відступили в кінці серпня на лівий берег Дніпра, також утворився розрив.

Через загальну нерозбериху і панічні настрої, що панували протягом перших місяців війни, будівництво оборонних укріплень на лівому березі Дніпра було зірване. Протягом 31 липня - 30 серпня тут змінилося чотири військово-будівельних управління, кожне з яких намагалося по-своєму вести оборонні роботи. Керівництво придніпровських районів не забезпечило будівництво робочою силою, гужовим транспортом, житлом і продуктами харчування працюючих. Так, до 7 вересня з Кобеляцького району мало прибути на роботу 10 тисяч чоловік, а прибуло лише 450. Наявні на будівництві 28 тракторів і 20 автомобілів простоювали через відсутність пального. До того ж, (29) військово-будівельні управління не були забезпечені картографічними документами по створенню лінії оборони

Дніпро був серйозною водною перепоною на шляху німецьких військ на схід. Радянське командування розуміло, що німці готуюся форсувати найбільшу ріку України, але через недбалість розвідки не могло визначити, звідки буде нанесений основний удар. В оману його ввела і демонстрація німців форсувати Дніпро в районі Черкас, де вони захопили один з островів. Командувач 50 армії Микола Фекленко послав туди чотири дивізії із семи, які були в складі його армії. Цим скористався ворог, і в ніч на 31 серпня частини 17 німецької армії переправилися на лівий берег і захопили плацдарм між Ворсклою і Пслом поблизу села Деріївки. Тут оборону тримала лише одна стрілецька дивізія, а на дільниці форсування — один стрілецький полк.

Доки радянське командування готувало контрудар, німці форсували Дніпро південніше Кременчука, на що радянське командування аж ніяк не сподівалося. Місто обороняв лише один полк 297 стрілецької дивізії, який не міг протистояти переважаючим силам ворога. Захопивши Кременчук раптовим ударом, німці намагалися розвивати наступ на північ, але були зупинені 297 стрілецькою дивізією. Проте вони і на цей раз перехитрили радянське командування, яке сподівалося, що основні сили генерала Клейста будуть розвивати наступ з району Деріївки і зосередило там значні сили: чотири стрілецьких дивізії, 5 кавалерійський корпус генерала Ф.В. Камкова, посилений двома танковими бригадами, і 47 танкову дивізію. А тим часом генерал Клейст потайки перекинув у район Кременчука свої танкові та моторизовані дивізії і 12 вересня розпочав навальний наступ у напрямку на Хорол назустріч військам Гудеріана. Це було повною несподіванкою для командування 36 армії, яка виявилася розсіченою навпіл . Виникла реальна загроза оточення чотирьох армій Південно-Західного фронту.

Єдиною артерією, яка ще з'єднувала війська Південно-Західного фронту з тилом, залишалася залізниця Київ-Полтава-Харків, яку німецька авіація безперервно бомбардувала. Особливо жорстоких бомбових ударів зазнавала вузлова станція Ромодан. Підчас одного з них, 14 серпня 1941 року, німці скинули на станцію більше 100 бомб. При першому заході ворожих (30) літаків загорівся ешелон з кавалерією, при другому — евакогоспіталь і пусті вагони. Виникла загроза вибуху ешелону з пальним, який стояв на сусідній колії.

Молодий робітник-залізничник М. Горбань, який працював помічником начальника станції, скочив на паровоз, бригада якого загинула під час нальоту, і вивів потяг з 25 цистернами з бензином у безпечне місце. При цьому М. Горбань був поранений осколком у груди. Його дружина Марія Горбань у цей час надавала допомогу пораненим бійцям 82 окремого залізничного батальйону, який стояв на станції, і теж була поранена. На ліквідації наслідків німецьких бомбардувань також відзначилися залізничники — брати Пучки (Олександр, Іван, Панас, Федір) та Кочубеї (Павло, Григорій, Костянтин).

У результаті нальоту німецьких літаків на станції Ромодан у цей день згоріло 4 санітарних вагони, 10 вагонів з кіньми, 4 — з цукром, 2 — з білизною, 15 порожніх вагонів і 6 цистерн з пальним. Великі були і людські втрати: більше 100 чоловік було вбито або згоріло живцем і 393 поранено та одержало опіки

Увечері 28 серпня на станції Кибинці під час чергового нальоту німецької авіації одночасно вибухнуло три ешелони з боєприпасами, в результаті чого були знищені всі станційні і підсобні будівлі та хати мирних жителів у радіусі півкілометра від епіцентру вибуху. На станції утворилася величезна воронка глибиною 12-15 метрів і діаметром 50-60 метрів. Швидко відбудувати поруйновану вибухом станцію було неможливо, і тому залізничники вирішили тимчасово спорудити обхідну колію. Півтори доби, ні на хвилину не покладаючи рук, працювали бійці залізничного батальйону і двох ремонтно-відбудовних поїздів. 30 серпня о 9 годині 30 хвилин рух на цій дільниці залізниці було відновлено

Оскільки єдина залізниця, яка ще з'єднувала армії Південно-Західного фронту з радянським тилом, не могла забезпечити війська всім необхідним, потрібно було шукати нові комунікації. З цією метою у вересні 1941 року почалася термінова реконструкція шосейної дороги Пирятин-Гадяч-Охтирка, яку здійснювало відомство НКВС. Його Головне управління шосейних доріг організувало в Харкові 4-е будівельне управління і будівельні дільниці в Гадячі, Лохвиці і Чорнухах. У зв'язку з тим, що будівельної техніки не вистачало, енкаведисти спішно (31) мобілізували людей з лопатами і колгоспні підводи, але через наближення німецьких військ розпочаті роботи були поспіхом згорнуті

У вересні 1941 року вся Полтавщина опинилася в зоні воєнних дій; надії стримати ворога на лінії Дніпра більше не було. У зв'язку з наближенням німецьких військ спішно почали споруджувати оборонні укріплення, аеродроми, артилерійські бази, склади боєприпасів тощо. Їх будівництво потребувало масового залучення робочої сили і це при тому, що майже всі чоловіки були мобілізовані до війська або евакуйовані на схід. Тому всі трудомісткі земляні роботи виконувалися руками жінок, літніх людей і підлітків. Згідно рішення Полтавського обкому партії від 17 серпня 1941 року, на будівництво оборонних споруд в області мало бути мобілізовано 83 700 чоловік і 10 700 підвод, але 29 серпня ці плани довелося переглянути. Партійні і радянські органи області до 1 вересня вже мали мобілізувати 230 тисяч чоловік і 16 тисяч підвод та передати їх у відання Будівельного управління НКВС. Всі мобілізовані зобов'язувалися мати з собою лопати, сокири, поперечні пилки, дві пари білизни, теплий одяг і взуття, а також кухоль і ложку. Про оплату праці мова не йшла . В першу чергу будували дзоти для станкових кулеметів і 45-міліметрових протитанкових гармат та позиції для мінометів. Але у зв'язку із швидким наближенням німецьких військ будівництво інженерних споруд, особливо стрілецьких окопів і протитанкових ровів, не було завершене.

 

Напружена ситуація склалася із збиранням врожаю 1941 року, адже жнива розпочалися в той час, коли ворог підходив до Дніпра і нависла реальна загроза окупації Полтавщини. Становище ускладнювалося тим, що для роботи на полях не вистачало робочих рук і сільськогосподарської техніки. Навіть для обслуговування тих комбайнів і тракторів, які ще залишалися в МТС, не вистачало механізаторів і пального. Для підготовки механізаторів були створені короткотермінові курси, на яких протягом липня без відриву від виробництва було підготовлено більше 3 тисяч трактористів, 300 комбайнерів і 880 помічників комбайнерів. Більшість із підготовлених механізаторів були жінками Звичайно, рівень їх фахової підготовки бажав кращого, але іншого виходу не було.

20 Ємець П.Н., Самойленко О.П. Полтавщина в роки Великої Вітчизняної війни. — Харків, 1965. — С. 10.

На колгоспних полях працювали практично всі, хто міг рухатися: старики, діти, інваліди. З Полтавського сільськогос-(32)подарського інституту на збирання врожаю було послано 60 наукових працівників і 425 студентів. Одночасно доводилося вирішувати завдання, які, здавалося, взаємно виключали одне одного: займатися евакуацією сільськогосподарської техніки і худоби, проводити мобілізацію чоловіків до війська, всіх дорослих — на спорудження оборонних рубежів і одночасно збирати урожай. Все це робилося в обстановці панічних настроїв і розгубленості, породжених швидким наближенням фронту. Якщо більшість колгоспів та радгоспів і встигли скосити хліб, то не всі його обмолотили. Тому й не дивно, що станом на 25 серпня Полтавщина лише на 24,2 відсотка виконала план хлібоздачі державі  

У зв'язку з тим, що над військами Південне-Західного фронту нависла загроза повного оточення, його командування неодноразово зверталося до Ставки Верховного головнокомандування з проханням відвести війська і створити нову лінію оборони по річці Псел, але Сталін зволікав: політичні мотиви в нього переважали над воєнно-стратегічними. А між тим частини 2 німецької танкової групи генерала Гудеріана 12 вересня вже захопили Лохвицю. Війська 1 німецької танкової групи генерала Клейста, розвиваючи наступ з кременчуцького плацдарму, 13 вересня увірвалися до Хоролу та Лубен і перерізали таким чином останню залізничну магістраль, яка ще з'єднувала київське угрупування радянських військ із східними районами СРСР.

14 вересня 1941 року танкові дивізії Клейста і Гудеріана з'єдналися в районі Лохвиці, замкнувши кільце оточення чотирьох радянських армій. Наступ німецьких військ був таким стрімким, що мобілізованих у західних районах Полтавщини призивників навіть не встигли вивезти. Вони залишалися на збірних пунктах і при наближенні німецьких військ розійшлися по домівках . Все ж станом на 12 вересня до лав Червоної армії на Полтавщині було мобілізовано 76260 чоловік.

Тільки пізно вночі 17 вересня Ставка Верховного головнокомандування дозволила військам Південно-Західного фронту залишити столицю України, проте конкретних вказівок щодо відведення військ на тилові рубежі не дала. Наступної ночі партійно-радянське керівництво республіки на чолі з М.С. Хрущовим спеціальним літаком потайки вилетіло з Броварського аеродрому до Москви, кинувши Україну і війська (33) Південно-Західного фронту напризволяще. 18 вересня радянські війська залишили правий берег столиці, а 19 вересня — Дарницю. Біля Березані довжелезну колону вантажівок з оборонцями Києва зустріли танки Гудеріана і німецькі літаки, які на бриючому польоті безкарно розстрілювали техніку і людей.

Ослаблена в боях 38-а радянська армія з чотирма дивізіями неповного складу не в змозі була протистояти 17 німецькій армії на Полтавському та Красноградському напрямках і відходила, намагаючись прикрити із заходу Полтаву і Харків. Нове командування Південно-Західного напрямку (замість С. Будьонного 12 вересня головнокомандуючим було призначено маршала С. Тимошенка) створило спеціальну військову групу під командуванням П. Бєлова, яка мала завдати удару німецьким військам у напрямку Ромен, щоб прорвати німецьке оточення і відкрити шлях для відходу військ Південно-Західного фронту. Головком С. Тимошенко передав із свого резерву 38 армії 226-у і 169-у стрілецькі дивізії. Проте противник зумів відбити несміливі атаки радянських військ. Не увінчався успіхом і наступ Червоної армії в напрямку Лохвиці.

А між тим становище радянських військ, які потрапили в оточення, ставало все тяжчим. Війська 37 і 26 армій були розрізані танковими клинами німців на три ізольовані одна від одної групи, а підрозділи 5 і 21 армій перемішалися і втратили зв'язок між собою, тому що засоби радіозв'язку були знищені противником з повітря.

Під час переправи штабу Південно-Західного фронту через річку Удай поблизу Пирятина штабна колона була піддана жорстокому бомбардуванню німецької авіації і, зазнавши великих втрат у живій силі і техніці, фактично опинилася без частин прикриття. В розпорядженні штабу фронту не було жодного літака. Зв'язок з військами було втрачено. Опинившись без єдиного командування, деморалізовані підрозділи чотирьох радянських армій перемішалися на битих шляхах і польових дорогах Полтавщини з колонами біженців, гуртами коней, волів і корів, покинутою через відсутність пального технікою, важкими гарматами, тракторами і комбайнами. Все це ставало легкою здобиччю німецької авіації, яка бомбила і розстрілювала вибрані цілі, та моторизованих ворожих колон, які несподівано з'являлися на шляху відступаючих. Безвихідь (34) і незахищеність породжували страх і відчай, а вони, в свою чергу, — паніку. Гинули тисячі бійців і командирів Червоної армії, густо встеляючи поля Полтавщини своїми трупами.

В районі Городища зібралося близько трьох тисяч бійців з розрізнених частин Червоної армії, включаючи штаби фронту і 5 армії. З наявних підрозділів нашвидкоруч було сформовано декілька загонів прориву, які мали пробивати шлях штабам з ворожого оточення. Один з них, під командуванням генерала І.Х. Баграмяна, складався з офіцерів оперативного відділу штабу фронту і роти військ НКВС, які участі в бойових діях не брали. Про них майбутній маршал Радянського Союзу писав: "Сто пятьдесят молодцов — залюбуешься: бравые, подтянутые". Цей загін, за задумом М.П. Кирпоноса, демонстративною атакою на схід мав відволікти увагу противника з тим, щоб відкрити шлях штабній колоні на північ.

Загону І.Х. Баграмяна вдалося форсувати річку Многа і 20 вересня вступити до Сенчі, а 24 вересня поблизу Гадяча в районі села Сари вийти в розташування радянських військ. Штаби фронту і 5 армії безнадійно відстали. Гарнізон Гадяча складався з 519 окремого саперного батальйону, дорожньо-будівельного загону і місцевого винищувального батальйону. Командував ним капітан Кулешов. Після загибелі Південно-Західного фронту гарнізон Гадяча виявився єдиною військовою частиною, яка на дільниці в декілька десятків кілометрів перепинала шлях просуванню німецьким військам на схід  

20 вересня 1941 року штабна колона у кількості близько 800 чоловік була оточена в урочищі Шумейкове поблизу хутора Дрюківщина Сенчанського району, що за 10 кілометрів від Лохвиці. У місті, в приміщенні середньої школи вже знаходився штаб Гудеріана. Німецькі танки і піхота щільно оточили урочище з усіх боків. Відбиваючи атаки противника, бійці і командири Червоної армії переходили в контратаки, часом доходило до рукопашної. Під час однієї з контратак командуючий фронтом М.П. Кирпонос удень був поранений у ліву ногу, а ввечері загинув від осколка міни, що розірвалася поруч. За іншою версією, він застрелився, щоб не потрапити живим до рук ворогів. Вночі, коли вщух бій, М.П. Кирпоноса поховали на місці загибелі. Майже всі, хто був разом з командуючим Пївденно-Західним фронтом, загинули або потрапили в полон.

(35) Сотні тисяч бійців і командирів Південно-Західного фронту також потрапили до полону. За німецькими даними, їх було майже 650 тисяч. Тисячі загинули в очеретах, болотах і згубних драговинах по берегах Удаю і Сули. Ті, хто знайшов тимчасовий порятунок на дрейфуючих острівцях і купинах, також неминуче гинули без їжі, води і від укусів безчислених комарів. Місцеві жителі протягом багатьох днів чули над болотами нелюдські крики і стогін приречених, які конали без людської допомоги  

Багато хто з оточених невеликими групами чи поодинці зуміли при допомозі місцевих жителів пробитися через лінію фронту і влитися до лав Червоної армії. Серед них були начальник політуправління фронту A.I. Михайлов, генерал Н.С. Петухов, 9 командирів дивізій і два командири бригад. І ніхто з вищого командування Червоної армії не запитав у них, як сталося, що командири врятувалися, а їх бійці загинули. Частина з тих, хто не з своєї волі опинивс