Козацтво України

А)                           Запорозьке козацтво виробило власну суспільну організацію, яка найповніше відповідала національному характерові українців і потребам часу. Вона мала форму демократичної республіки з найширшою участю козацьких мас в управлінні. Народоправство гарантувало життєвість козацької держави в екстремальних умовах існування. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх зв'язків. Рада обирала кошового отамана або, як ще його називали, старшого чи гетьмана. Йому надавалася вся повнота влади, що органічно поєднувалося з високою відповідальністю. Французький інженер Боплан у першій половині XVII ст. писав про це так: "Гетьмани дуже суворі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважливим у військовому поході, аби не трапилась якась невдача, а при зустрічі з ворогом чи в непередбачених ситуаціях виявляти увесь свій хист і сміливість. Бо коли трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана".

Поступово формувався командно-управлінський апарат Запорозької Січі. З'явилися різні військові посади. Суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і міг виконувати обов'язки кошового отамана. Писар очолював військову канцелярію й письмово оформляв найголовніші січові справи.

Осавул відав організацією військових загонів та їхнім вишколом. Обозний командував артилерією, дбав про її розташування й забезпечення усім необхідним. Нижчу ланку командного апарату становили курінні отамани. Всі командні посади були виборними, що забезпечувало високу військову вправність командного складу козацтва.

Б)                           З огляду на особливості своєї релігійності запорізькі козаки за святий обов'язок вважали участь у богослужіннях, релігійних обрядах, доповнюючи їх елементами, що в тій чи іншій формі символізували специфіку січового життя. Богослужіння в день загальної військової ради супроводжувалися виносом знамен, клейнодів, релігійні церемонії на свято Покрови, Різдва, Водохрещення, Пасхи, Богоявления ознаменовували гарматними залпами. При читанні Євангелія в церкві козаки стояли за традицією з напівоголеними шаблями, символічно демонструючи свою готовність у будь-яку мить захистити православну віру. Якщо в сусідній Переяславсько-Бориспільській єпархії архієрей Гервасій, слідом за Синодом, вимагав від своїх парафіян-українців не дотримуватися народних звичаїв, обрядів (на Різдво не колядувати, не святкувати купальських свят, не влаштовувати ігр, танців тощо), то в Запорізькій Січі такі заборони просто не діяли.

Запорожці свято берегли традиції, обряди, пов'язані з церковним поминанням полеглих на полі бою "лицарів". Важко уявити, щоб хтось із запорізьких священиків ризикнув тут затримати поховання козака, вимагаючи більшу плату за обряд, як це не раз траплялося в інших регіонах України.

Клейно́ди  — відзнака, атрибути і символи військової та цивільної влади й окремих військових і цивільних урядів в Україні у 15—18 століттях.

Клейноди були військові (державні), січові, полкові, паланкові, сотенні, курінні тощо.

Військові (державні) клейноди належали усьому війську (державі) і вручалися обраній на відповідну військову (державну) посаду старшині.

Так само січові, полкові та інші клейноди належали тому чи іншому утворенню і вручалися обраній військовій і цивільній старшині.

По закінченні терміну клейноди передавалися новообраній старшині або зберігалися до обрання у Генеральній канцелярії, січовій церкві, скарбниці тощо.

Окремі клейноди:

булава — відзнака гетьманської влади та кошового отамана на Січі.

бунчук — відзнака гетьмана і кошового, зберігалася у бунчужного.

корогва — військова відзнака, зберігалася у хорунжого.

каламар — символ влади писаря.

печатка — військова, січова, полкова або сотенна — зберігалася у генерального чи полкового судді, а сотенна — у сотника.

литаври — військові клейноди, що знаходилися у довбиша.

гармати — загальновійськові клейноди, що були у віданні генерального чи полкового обозного, а на Січі — у пушкаря.

сурми — військовий, полковий та січовий клейнод під віданням сурмача.

пернач або шестопер — відзнака полковника полку і паланки.

значок — заступав у будні корогву військову та полкову, відзнака сотні куреня.

тростина, або комишина, іноді ліска — первісне відзнака козацьких гетьманів, січових отаманів, а пізніше — відзнака генерального чи полкового судді.

 

 

Г)                            Із українських істориків найретельніше вивчали причини занепаду Української козацької держави Михайло Грушсвсь-кий і Вячеслав Липинський. Ось до яких висновків дійшов Михайло Грушевський. 
Недоліки, на його думку, полягали у самому державному устрої козацької держави, в якому суспільні верстви не були відповідно пов'язані з військовим устроєм. Цс досить успішно використала Москва. 
Хоча козацька старшина захищала загальнонаціональні інтереси, але водночас, прагнучи збагатитися, поступово у своїх маєтках вводила панщину, експлуатувала міщан і цим самим спонукала їх до визнання царської влади. Отже, козацька старшина не узгоджувала загальнодержавних інтересів з власними становими устремліннями. 
У період гетьманування Івана Мазепи обурення українських народних мас російським поневоленням могло переважити їхнє невдоволення соціальною політикою козацької старшини і, можливо, народ виступив би на боці Івана Мазепи, але цього не сталося, по-перше, через тс, що шведський король Карл XII зі своїм військом наступав не на Москву, а на Україну. Російське військо, намагаючись зупинити шведів, також вдерлося в Україну, де здійснювало жахливий терор проти прихильників Івана Мазепи і перешкоджало деяким полковникам, а також народним масам стати на його бік, а самому гетьманові повернути в Україну всі козацькі полки. По-друге, Іван Мазепа готував угоду зі шведами дуже таємно, і тому до цього психологічно не були готові народні маси і козаки.

Прагнення царизму знищити гетьманську автономію, його переважаюча сила та навальний наступ на Україну при незначному опорі українців поступово призвели до повної ліквідації гетьманської держави, перетворення її у російську провінцію. 
Відсутність природних кордонів української території, її відкритість з усіх боків. 
Наявність трьох міцних сусідніх держав, що для України означало бути в стані постійної готовності до оборони на трьох фронтах: польському, російському і турецько-татарському. 
Низький розвиток міст в Україні і, як наслідок, слабкість міщанства та української інтелігенції. 
Український історик і політолог, представник державницької школи в українській історичній науці Вячеслав Липинський доповнив ці причини такими: республіканський, а не монархічний, устрій козацької держави; боротьба козацької старшини за владу; боротьба рядового козацтва (черні) проти влади старшини; перевага у силі Москви, що не тільки не допустила зміцнення гетьманської держави, а й довела її до ліквідації; козацька старшина, налякана бунтом черні, і чернь та селяни, пригноблені старшиною, хотіли бачити в цареві свого захисника від усіх незгод. Ці фактори зумовили їхнє лояльне ставлення до московського царя, що в підсумку призвело до занепаду Української козацької держави.

Послідовник Михайла Грушевського Іван Крип'яксвич, в основному погоджуючись із зазначеними вище причинами, додав як одну з головних — поступове зменшення боєздатності козацького війська. 
Дослідник із Риму Петро Ісаїв однією з основних причин занепаду Української козацької держави вважав психічну двоїстість українців, тобто хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом, між федерацією та самостійністю. 
Однак, хоча Українська козацька держава занепала, вона була визначним етапом в історії державотворчих прагнень українців, дала новий поштовх для розвиткудержавницької ідеї та відродження української державності у XX ст.

 

Д)                          Велике значення в багатогранній українській художній літературі займають твори присвячені минулому нашої країни, зокрема трьохсотлітній історії Запорозької Січі. Оцінку ролі Запорожжя в українській історії знаходимо в багатьох художніх творах різних родів і жанрів: романах, поемах, віршах, драмах тощо. Погляди на козацтво відбиті також у наукових працях (монографічних дослідженнях, статтях, рецензіях).

Історична концепція про роль Запорозької Січі складна, неоднозначна і суперечлива. У різних авторів вона істотно різниться, погляди одного письменника можуть зовсім перекреслювати бачення іншого.

У зв’язку з наґальною необхідністю дослідження феномену українського козацтва, потребою виявлення спільного та особливого в його розвитку, об’єктивного, масового та індивідуального, проблемами типології та періодизації, зростає зацікавленість науковців питанням зображення козацтва в художній літературі; адже величезний вплив, який справляло і справляє козацтво на творчість письменників, зумовив появу великої кількості літературних творів, присвячених цій темі. А художня література, як відомо, часто має джерелознавчий, історичний характер. Як писав великий вчений античності

Кащенко, А. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове / Кащенко А. - Дніпропетровськ: Січ, 1991.- 494с. 
В оповіданнях яскраво відтворені епізоди боротьби українських козаків з ворогами в різні періоди історії України. Чимало сторінок книги присвячено конкретним історичним діячам – Хмельницькому, Сагайдачному, Кривоносу, Сірку та іншим.

Черкасенко, С. Пригоди молодого лицаря: роман / Черкасенко С.- К.: Український письменник, 1993.- 303с. 
Події, відтворені в романі, змальовують життя й побут запорозького козацтва XVI століття. 

 

Чайковський, А. Сагайдачний: історичний роман у трьох книгах/ Чайковський А.-. К.: Дніпро, 1990. – 585с. 
На документальній основі зображено події кінця XVI – початку XVIІ ст.., коли гетьманом українського запорозького козацтва був Сагайдачний. У творі змальовано й інші постаті народних ватажків, визначних культурних діячів того часу.