Подорожній, коли ти прийдеш в Спа... (Образ Василя Тьоркіна)
Г. Белль - німецький письменник, який, пройшовши фронтами Другої світової війни, отримав переконання, що війна - найбільше зло у світі. Тому уся Його творчість пронизана антивоєнним пафосом. Розповідь «Подорожній, коли ти прийдеш в Спа…» є шедевром малої прози Г. Белля. Головний герой твору, від імені якого ведеться оповідь, не має імені, оскільки таких, як він, було сотні тисяч. І нарешті вермахту і не потрібні були імена, особи. Фашистському режиму Гітлера були потрібні роботи, які готові бездумно йти туди, куди накаже фюрер. У нацистській школі їх намагалися виховувати стійкими солдатами із стандартними поглядами на життя, переконаннями у вищості арійської націй, якій повинен підкоритися весь світ. Пораненого героя привезли в госпіталь, який розмістився в його рідній школі. Проте він довго не міг дізнатися, де він знаходиться, оскільки школи в нацистській Німеччині були усі однакові.
«…У кожній гімназії є зали малювання, коридори і зеленими і жовтими стінами кривими старомодними гачками в них. Правила внутрішнього розпорядку для класичних гімназій в Прусии«. Усі німецькі гімназії були прикрашені бюстами античних філософів, портретами »зразків арійської породи«, штампованими дошками полеглих.
Всього три місяці тому герой був учнем цієї школи, малював вази, бігав в тьмяну кімнату шкільною вартуючи пити молоко. На дошці ще навіть збереглася фраза, написана, точніше, не дописана його рукою: «Подорожній, коли ти прийдеш в Спа…». Це був початок старогрецького двустрочия - епітафії, що прославляв мужність і героїзм спартанських воїнів, які вилягли за батьківщину : «Подорожный, коли ти прийдеш в Спарту, розкажи там, що ми лежимо тут, чесно виконавши закон». Німецьким хлопчикам таким чином навівали думку про тотожність німецької імперії до гармонійною, осяяною славою античності.
Безіменний герой розповіді повертає до самого будинку знань, який перетворився на «мертвий будинок», як жалюгідний обрубок кривавої безславної війни, - без обох рук, без правої ноги. Колись він, як і тисячі його ровесників, читали про війну в книжках з малюнками. У тій, книжній, війні від гарматних пострілів котилася така розкотиста ехо-камера. А зараз, лежачи в залі малювання і прислухаючись до гарматного гулу, юнак роздумував, «скільки імен буде на тій табличці полеглих, яку, напевно, приб'ють тут з часом, прикрасивши її ще більшим золотим залізним хрестом і ще більшим лавровим вінком». Несподівано йому прийшло в голову, що коли він насправді у своїй школі, то і його ім'я стоятиме там, вбите в її камінь. Проте… Він не знає, заради чого проливши свою кров, в шкільному календарі навпроти його прізвища, напевно, буде написано: «Пішов з школи на полі битви і ліг за…». Але за що саме, він не знав. Просто чиясь могутня, владна рука закинула його на фронт, послала на неминучу смерть.
Три страшні місяці війни лягли прірвою між учнем гімназії і солдатом вермахту. «Усе тут було таке далеко мені і байдуже, ніби мене принесли як кістку музею міста мертвих, у світ, глибоко чужий мені і незнайомий, який пізнавали мої очі, але самі тільки очі». Цей хлопчик так і не навчився ненавидіти «ворога». Але, проливши свою кров, пройшовши через біль і страждання, він повною мірою пізнав зневагу до тих, хто послав його на бійню. Він зненавидів війну, до якої його так старанно і настирливо готували, війну, яка повинна була принести славу солдатам фюрера, а принесла біль і страждання, безчестя.
Тьоркін - хто ж він такий?
Розповідаючи про задум поеми "Василь Тьоркін", О. Твардовський згадував, що цей образ виник ще за часів фінської кампанії, а потім склався в цілісний образ вже під час Великої Вітчизняної війни. Образ цього бійця був покликаний часом. І в той же час є в ньому щось таке, що ставить його поза часом.
Василь Тьоркін нагадує почасти героя з народних казок. Він солдат із тих, що не пропадуть за будь-яких обставин, що з топора кашу зварять. У ньому впізнаєш казкового героя, але разом із тим він наділений рисами цілком сучасними для поета. Твардовський писав:
Тьоркін, хлопець так собі,
Як і всі солдати.
Ні, він хлопець хоч куди.
Хлопець в цьому роді
В кожній роті є завжди,
Навіть в кожнім взводі.
Що ж приваблює у цьому звичайному солдатові? Перш за все його оптимізм і доброта. Він любить людей і завжди готовий прийти на допомогу. Та й руки має до всякого діла звичні. Ось він легко лагодить годинника в діда з бабою, до яких поставлений "на постой". І дідусь не просто радіє, що дзиґарі пішли. Він бачить, що в цьому молодому бійці живе традиція солдатської виручки, вміння, кмітливості. Тьоркін - людина невгамовна, весела, життєрадісна. Життя, сповнене випробувань, не зробило його суворим чи жорстоким, навпаки - навчило його цінувати кожну мить життя. І тому він непереможний:
А проте живий вояка,
І готовий завше в бій.
Курить, їсть і п'є зі смаком
Всюди на передовій.
Він не втрачає гумору навіть у критичних ситуаціях. Щойно перепливши крижану річку, аби попросити про допомогу для товаришів, він ледь не загинув, а проте ще й кепкує з себе і не забуває про завдання. Так з глави "Переправа" дізнаємося про воєнні подвиги Тьоркіна. Він не з боягузів. Воював чесно. І не за нагороду. Проте у частині "Про нагороду" все ж зізнається, що бувають у житті ситуації, коли б і нагорода стала в нагоді. І читач цілком розуміє Тьоркіна:
Ні, хлоп'ята. Що там орден,
Не загадуючи вдаль,
Я ж сказав, що я не гордий,
Згоден я і на медаль.
Та головне - це те, що він один із багатьох солдатів, які впізнають у ньому свого. Без нього сумно. Він і підтримає, і пожартує, і на гармоні заграти вміє. Там, де він, немає місця розпачу, смутку, бо він переконаний: людина може подолати все, аби лише вірила в себе. Таким ми бачимо його у главі "Смерть і воїн", де перед волею людини до життя, перед солдатською взаємовиручкою і Смерть відступає, "на відстрочку давши згоду".
У чому ж сила Тьоркіна? У тому, що він по-справжньому добра людина. Поряд із ним не просто весело. Він надійний в усьому. Він повертає людям віру в життя, в найкраще, яке неодмінно настане.