Види танців

Та́нець — вид мистецтва, де художні образи створюються засобами пластичних рухів людського тіла. В танці відображається емоційно-образний зміст музичних творів.

Танець існував та існує в культурних традиціях всього людства й людських спільнот. За довгу історію людства танець змінювався, відобраючи культурний розвиток. Існує дуже багато видів і форм танцю.

Народний танець — яскраве вираження менталітету і творчості кожного народу, віддзеркалення традицій, хореографічної мови, пластичної виразності у співвідношенні з музикою.

Класичний танець є основою мистецтва балету, започаткованого наприкінці XVI століття, і вимагає спеціальної підготовки.

Естрадний танець має власну специфіку та підпорядкований завданням підтримки виступу певного естрадного співака.

За кількістю учасників танці поділяються на сольні танці, парні танці та групові танці.

За призначенням танці поділяються на соціальні, обрядові, сценічні, еротичні, тощо.

Бальні танці

Бальні танці — різновид парних танців, упорядкованих та кодифікованих для спортивних змагань. Спортивні танці визнаються Міжнародним олімпійським комітетом у якості кандидата в олімпійські види спорту. Поряд із спортивним аспектом бальні танці мають також соціальне значення, оскільки їх танцюють у всьому світі для розваги й задоволення і широко використовують в сценічному мистецтві: в театрі, кіно, на телебаченні.

В широкому розумінні бальним танцем можна назвати будь-який розважальний танець, який можна танцювати на балах, у танцювальних залах чи салонах. Однак із організацією мережі танцювальних змагань, цей термін набув вужчого, специфічного значення. В цьому вужчому значенні до бальних танців відносять танці, визнані міжнародними танцювальними організаціями або місцевими організаціями в окремих країнах. Міжнародні змагання з бальних танців поділяються на дві програми: стандартну і латиноамериканську, до кожної з яких входять по п'ять танців: вальс, віденський вальс, фокстрот, квікстеп та танго до стандартної програми, самба, румба, ча-ча-ча, пасодобль та джайв до латиноамериканської програми.

Історія

Термін бальні танці походить від слова бал, яке в свою чергу походить від латинського ballare, що означає танцювати. Бальні танці зародилися як танці привілейованих класів, тоді як нижчі класи танцювали народні танці. Водночас походження багатьох бальних танців просліджується до народних. У різні часи на балах танцювали різні танці, чимало з яких в наш час відносять до історичних: менует, кадриль, полонез, па-де-гра, мазурку тощо.

В другій половині XVII століття французький король Людовик XIV заснував Королівську академію музики та танцю, яка встановила правила виконання кожного з танців і визначила п'ять позицій ніг у балеті. Балет виокремився в окремий жанр і перейшов із бальних зал на сцену тоді, коли з'явилися професійні танцівники.

Вальс з'явився в Австрії наприкінці XVIII століття, а в 1812 прийшов у Англію. Спочатку вальс зустрівся з опозицією, оскільки закрита позиція, в якій партнери тісно тримають один одного в обіймах, вважалася непристойною, однак поступово ставлення до нього зм'якшилося. З 1840-их на балах почали танцювати польку, мазурку, й почала складатися тенденція викидання з танців декоративних елементів, характерних, наприклад, для кадрилі.

Сучасні бальні танці почали складатися на початку XX століття, чому сприяло кілька одночасних процесів. Першим із них був відхід від принципу танцювального ряду - пари стали танцювати незалежно, другим - поява популярної музики, особливо джазу. Нова музика вимагала нових танців - і їх стали швидко придумувати. Період між 1910 і 1930 роками характеризується вибухом кількох танцювальних бумів. Третій процес - свідомі зусилля обробки популярних танців таким чином, щоб вони могли стати доступнішими для широкої публіки в США та Європі. Танцівники-професіонали, такі як Вернон та Ірен Касл, Джозефін Бредлі, Віктор Сильвестр, проаналізували, кодифікували низку стандартних танців, надрукувавши відповідні навчальні посібники. Для популярності танцю важливо було те, щоб їх могли легко виконувати при випадковій зустрічі будь-які партнери. Важливу роль відіграли професійні товариства на зразок Імперського товариства вчителів танців.

Згодом, у тридцятих, на екранах кінотеатрів з'явилася зіркова пара Фреда Астера та Джинджер Роджерс, що мала надзвичайний вплив на всі види танців у США та в усьму світі. Хоча обоє мали свої окремі кар'єри, їхні спільні танцювальні номери, включно із ролями пари Касл, здобули статус найвищих зразків. Часто Астер та Роджерс зображали на сцені звичайних танцюристів любителів, хоча всі номери були ретельно хореографовані, здебільшого самим Астером.

Змагання

Змагання з бальних танців проводяться на всіх рівнях, починаючи від любителів-початківців і закінчуючи професіоналами. Змагання найвищого рівня проходять під егідою міжнародних організацій: Всесвітньої ради танцю та Міжнародної федерації спортивних танців. Міжнародна федерація спортивних танців визнана Міжнародним олімпійським комітетом у якості єдиного представника цього виду спорту. Спортивні бальні танці вважаються претендентом на включення в програму Олімпійських ігор, але ймовірність того, що це станеться в найближчому майбутньому мізерна, зважаючи на сучасну тенденцію скорочення кількості видів спорту на Олімпіадах.

Всесвітня рада танцю проводить змагання не тільки серед любителів, а й серед професіоналів. Найпрестижнішим змаганням у світі бального танцю вважається Блекпульський фестиваль танцю, що проводиться в англійському місті Блекпул.

Балет

Балет (іт. ballare — танцювати) — вид сценічного мистецтва, танцювальна театральна вистава, у якій музика поряд з танцем відіграє важливу роль у розвитку сюжету і створенні відповідного настрою. — синтетичний вид сценічного мистецтва, в якому зміст вистави розкривається в основному засобами пластичного танцю, міміки і музики. Джерела виникнення балетного жанру закладені в народних іграх, хороводах, сюжетних танцях тощо. Пластичний танець як елемент драматичної дії досягнув високого рівня розвитку в культових і світських театралізованих видовищах Стародавнього Єгипту, Індії, Китаю, у трагедіях греків, римлян та народних дійствах середньовіччя.

В епоху Відродження (15—16 ст.) Балет в Італії використовується під час придворних бенкетів, свят тощо. Звідти він був перенесений Катериною Медичі у Францію, як вид спектаклю, що поєднує спів, танці і декламацію. Балет переходить на професіональну сцену, де посідає певне місце в оперних і драматичних виставах. Французький балетмейстер Ж.-Ж. Новер широко застосував пантоміму як основу розвитку драматичної дії, перетворив балет у самостійний жанр з певним сюжетом. Надалі в США балет розвивався завдяки зусиллям Джорджа Баланчина й американського балетного театру, а в Англії - завдяки впливу Марії Рамперт. У 19 столітті на сценах Європи виступають артисти Ф. і М. Тальйоні, Ж. Перро, К. Блазіс, С. Вігано, Ф. Ельслер, К. Грізі, які підносять мистецтво танцю на високий художній рівень.

Дореволюційна Росія

В Росії перші балетні вистави здійснювалися ще в 17 ст. У 1736 в Петербурзі і в 1806 у Москві були створені постійні балетні трупи. У 19 ст. в Петербурзі і Москві працює ряд майстрів хореографічного мистецтва: Ш. Дідло, Ж. Перро, М. Петіпа; відомі балетні композитори: К. Кавос, П. Пуні, Л. Мінкус та артисти К. Колосова, М. Данилова, А. Істоміна, А. Глушковський та ін. З 2-ї половини 19 ст. російський балет посідає провідне місце у світовому балетному мистецтві. До того часу музика в балеті відігравала лише другорядну роль.

Докорінний злам у розвитку балетного мистецтва настає у зв'язку з діяльністю П. І. Чайковського, балетна музика якого органічно пов'язана із змістом і розвитком сценічної дії. Він широко застосовував принцип симфонічного розвитку музичних думок, створював яскраві музичні характеристики. Велике значення мала діяльність балетмейстерів М. Петіпа та Л. Іванова, які разом поставили «Лебедине озеро» П. І. Чайковського (1876). Сам М. Петіпа поставив балет «Спляча красуня» (1889), «Щелкунчик» (1892). Піднесенню російського балету сприяла діяльність балетмейстера М. Фокіна, артистів Г. Павлової, Т. Карсавіної, В. Ніжинського у Петербурзі, балетмейстера О. Горського, артистів К. Гельцер, М. Мордкіна у Москві. Музику до балетів писали композитори О.К. Глазунов, А.С. Аренський та ін.

Початок XX століття ознаменувався новаторськими пошуками, прагненням перебороти стереотипи, умовності академічного балету XIX століття. У своїх балетах балетмейстер Великого театру А. А. Горянський прагнув домогтися послідовності розвитку драматичної дії, історичної вірогідності, намагався підсилити роль кордебалету, як масової діючої особи, перебороти розділення пантоміми й танцю. Великий внесок у російське балетне мистецтво вніс М. М. Фокін істотно розширивши коло ідей й образів у балеті, збагативши його новими формами й стилями. Його постановки для "Російських сезонів" балетів «Шопеніана», «Петрушка», «Жар-птиця» й інші принесли славу російському балету за рубежем. Завоювала світову популярність створена Фокіним для Анни Павлової мініатюра «Умираючий лебідь»(1907). В 1911-13 на ґрунті «Російських сезонів» утворилася постійна трупа «Російські балети Дягілєва». Після відходу із трупи Фокіна її балетмейстером став Вацлав Нижинский. Найвідомішою його постановкою став балет «Весна священна» на музику Ігоря Стравінського.

В умовах радянської дійсності балет розвивався в руслі методу соціалістичного реалізму. Радянські митці у своїй творчості пішли шляхом всебічної драматизації хореографічної дії, життєвості і народності сценічних образів. Художнє втілення в радянському балеті знаходять теми радянського патріотизму, творчої праці, визвольної боротьби трудящих (наприклад «Червоний мак» Р.М. Глієра (1927), «Полум'я Парижа», «Бахчисарайський фонтан» Бориса Асаф'єва).

Яскравою сторінкою радянського балетного мистецтва стали балети Дмитра Шостаковича «Золотой вєк», «Болт», шедеврами світової класики стали балети Сергія Прокоф'єва «Золушка» і «Ромео і Джульєтта». Здійснюються постановки грузинських, вірменських, білоруських, татарських Б. — «Отелло» А. Мачаваріані, «Серце гір» А. Баланчівадзе, «Гаяне» А. Хачатуряна, «Князь-Озеро» В. Золотарьова, «Шурале» Ф. Ярулліна та ін.

Пасадобль

Пасодо́бль (ісп. Paso Doble «подвійний крок») — іспанський танець, що імітує рухи, які відбуваються під час кориди.

Початкова назва танцю — «один іспанський крок» (англ. Spanish One Step), оскільки кроки робляться на кожний такт. Пасодобль був одним з численних іспанських народних танців, пов'язаних з різноманітними аспектами іспанського життя. Частково пасодобль заснований на бою биків. Партнер копіює рухи матадора, а його партнерка — зображає плащ (мулета), подеколи — іншого тореро, і вже тільки зрідка — бика, зазвичай переможеного фінальним ударом тореро. Характер музики відповідає процесії перед коридою.

Історія

Уперше бої биків з'явились на грецькому острові Крит, в Іспанії ж про перші вистави кориди відомо з 1700-х років.

Див. більш докладно: Бій биків, Корида

Танець пасодобль уперше було виконано у Франції в 1920 році. У 1930-х рр. він став популярним у вищому паризькому товаристві, са́ме тому чимало кроків і фігур пасодобля мають французькі назви.

Після Другої світової війни пасодобль було включено в латино-американську програму спортивних бальних танців.

Особливості

Основна відмінність пасодобля від інших танців полягає у позиції корпуса танцюючого з високо здійнятими грудьми, широкими і опущеними плечима, чітко зафіксованим положенням голови, у деяких рухах і позиціях, нахиленою уперед і донизу. Така постава статури у танці відповідає характеру рухів матадора.

Взагалі увесь набір рухів можна інтерпретувати як бій матадора з биком. Вагу тіла танцюючого перенесено вперед, притому, що більшість кроків робиться з каблука.

Пасодобль є особливим танцем, адже для створення збільшеного акценту, використовуються додаткові удари підборами черевиків по паркету.

Танго

Та́нго — стиль музики та танець, що асоціюється з нею, що виникли в Аргентині та Уругваї, після чого набули популярності по всьому світу.

Історія

Хоча зараз світ парного танцю не можна уявити інакше, але Танго — це третій танець в історії, в якому чоловік та жінка займають позиції один навпроти одного. Його випередили віденський вальс, що став лихоманкою Європи 30-х років ХІХ століття, та полька, популярна в 1840-х роках. Танго радикально відрізнявся від перших двох, оскільки він вперше представив концепцію імпровізації.

Не існує одностайної теорії походження танцю, але більшість дослідників погоджуються, що танець виник злиттям різноманітних стилів, завезених іммігрантами із Європи до Буенос-Айресу, та Африканських танцювальних мотивів. Вперше слово «танго» у відношенні до танцю почали вживати десь у 90-х роках ХІХ століття. Танго утворилось із багатьох уже існуючих танців, таких як кубинська хабанера (Habanera), креольська мілонга (Креольське танго було спершу жартівливою, веселою пісенькою, що в кінці 1880-х — початку 1890-х перетворилася в танець. Виконувалось під акомпанемент акордеона, мандоліни чи маленьких вуличних оркестрів, у складі гітари, скрипки, арфи та флейти).

У Європі танго вперше починає з'являтись на початку ХХ століття. Париж був першим містом, де танець набув значної популярності на початку 1910-х років. Пізніше він підкорив Лондон та Берлін. До 1913 року він досяг Нью Йорка та Фінляндії.

Починаючи з середини 20-х та до середини 30-х для Танго настали часи депресії. Але з 1935 року під впливом Juan D'Arienzo танго набуває нового розквіту. Період до 1955 року вважається Золотою Добою для танго. Але із встановленням диктаторського режиму в Аргентині будь-які публічні збори були заборонені, і танго продовжував своє існування лише у дрібних округах. Ренесанс танго відбувся 1983 року. Цього року у Парижі відбулося відкриття шоу Tango Argentino під керівництвом Claudio Segovia та Hector Orezzoli, що стало своєрідною революцією. Практично всі бажали навчатися танго.

Бальне танго

Останнім часом бальне танго поділяють на міжнародний (англійський) та «європейський» стилі. Воно утворилось тоді, як танго вперше поширилось у Європу та Північну Америку. Танець був спрощений, адаптований для традиційних бальних танцюристів і включений до репертуару Міжнародних бальних змагань. Англійське танго було вперше класифіковано в жовтні 1922, і повинно було виконуватись у ритмі 4/4.

Бальне танго відрізняється і музикою і стилем від аргентинського танго, з коротшими, чіткими рухами та характерними рухами закидання голови, які зовсім не властиві аргентинському та уругвайському танго.