хатка, де живе дід Галерник. Двадцять років пробув діду неволі на ворожій галері. Відтоді усе, що він робить з дерева, схоже на маленьку галеру. Чимало бачив діду житті, чимало ворогів пройшло повз його хати, а він усе тихенько робить свою справу: різьбить то ополоник, то ложку, то ще якісь нехитрі потрібні хатні речі. Його кликали пересидіти ворожу навалу в Полтаві, та він залишився у своїй хаті. До цього діда й завітав Іван Іскра, щоб порадитися про Марусю:
В ній наче щось навіки проминуло. Прийшла із прощі дивна і гірка.
Так від людей Марусю відвернуло, що вже нікого й в хату не пуска.
Вона самотня, але горда: не приймає жодної турботи. Іван боїться за її життя, а Марусі наче й байдуже. Адже він ще сподівається зробити її щасливою:
Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один лелека нас приніс. Батьки у нас безстрашні й не впокорені і матері посивіли від сліз... Ми з нею — діти однії печалі. Себе читаю у її очах.
Та нема поради у справах кохання. Єдине, що дід знає точно, — істина така:
В житті найперше — це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть.
Розділ VIII Облога Полтави
Недарма ходили дозором козаки: незабаром під брамами Полтави опинилося вороже військо. Надворі вирує хуртовина. Шлях ворожого війська до Полтави був довгим та виснажливим, і є ж угода, що мусять впустити, та коли? А міцна брама зачинена і мовчать вали.
Лиш на валах козацтво походжає і за щитами залягли стрільці.
Лютують вороги, лаються голосно, бо вже вкрилися інеєм. Нарешті «від Пушкаря козак з міського валу такий універсал на списі їм подав»:
Панове! Ви і ми — це рівні два народи. В боях рішили спір, і вільні ми тепер. ...Наш полк стоїть у полковому місті. Це значить — стоїмо ми на своїй землі.
Отже, ні про який договір не йдеться. Полтава — місто українське, а не польське чи ще чиєсь. Усякі вороги зійшлися під мури міста.
І німці є. Теж лицарі тевтонські. Усе кричить, нуртується, гуде. Звалити хочуть стіни єрихонські. Нічого. Вал міцненький. Не впаде.
На валу стоїть Іван Іскра. Він думає про Марусю. Як вона там, самотня, усіма покинута, у холодній хаті посеред суворої зими. Він просив її бути за дружину для нього. Але промовила Маруся:
— Кого ти любиш, Іване? Мене
чи свою пам'ять? Красива я була, правда? Схожа на свою матір. Смілива я була, правда? Схожа на свого батька. Співуча я була, правда? Схожа на свій народ.
Вона відмовляє собі у щасті, вважає, що не може дати щастя сама, бо вона гірка, понівечена життям.
Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте.
А над Полтавою нависла загроза. Три тижні місто в облозі, і вже вороги рубають віковий Пушкарівський ліс. Рубають безжально, не думаючи про завтрашній день. А стріляти не можна, бо панство тільки й чекає на будь—яку провокацію. Стоїть Полтава.
...А дні ідуть. Удавнилась облога. Вже навіть звикли. Йдеться до Різдва. З усіх боків одрізана дорога, — Полтавонько, ти все—таки жива?!
У місті голод. Із сумною іронією описує автор базар, де на всіх продавалося дві качки й одна паляниця хліба. Зате матерій було багато, приправ було безліч. Та приправляти нічого. На свят—вечір навіть куті ні з чого зварити.
Іван був у Марусі: «Прийшов до неї, навіть не зраділа». Ніби нічого їй уже не потрібно, а сама вона як тінь. Після Різдва облогу було знято.
Бо поки тут вони під валом бігали, у ці ворота ступою товкли, у спину їм з Брацлавщини й Чернігова нових повстань пожежі припекли.
І ожила Полтава дзвоном цвинтарної церкви, живим гомоном радості, а над Дідовою Балкою знов курився димок. Живий був дід. Жива була Полтава.
Розділ IX Весна, і смерть, і світле воскресіння
Після тяжкої зими прийшла нарешті весна. На неї так чекали, а вона прийшла раптом, несподіванно. Просто повіяв вітер з півдня, і рушили сніги
прямо у Ворсклу. Весна несла з собою надію на спасіння. Принаймні з голоду вже важко померти, коли все росте на землі.
Весна прийшла. Скасовано угоду. Вся Україна знову у вогні. Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені, —
радіє й собі Маруся, хоч вона хвора на сухоти. Кашель доймає її, кидає то в жар, то в холод.
А дні стоять,— не хочеться тужити! І кожна пташка хатку собі в'є. — Скажи, зозуля, скільки мені жити? — Кує зозуля... Цілий день кує...
Приходив до Марусі Іван, посидів мовчки. Попрощався, бо знову йому до бою:
Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки.
І не витримала душа, здригнулась і рвонула услід полку, услід Іванові:
Прощай, Іване, найвірніший друже, шляхетна іскра вічного вогню!
Маруся стояла край шляху, як колись, а повз неї йшов полк. І співали пісні. її пісні: «Зелененький барвіночку», «Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися» та інші. І серед них «Ой не ходи, Грицю». .
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата! Цю не співайте, я ж іще жива